Тамара СЕНІНА
Здавалося б, під час жорстокої російсько-української війни, яка триває в Україні з 2014 року, не зовсім вплітаються поетичні рядки нашого співвітчизника, юного Юліуша Словацького, написані в першій половині ХІХ століття… І, все ж, презентуємо їх. Вірш, написаний поетом під Новий рік, 26 грудня 1826-го, переповнений особливими почуттями до дівчини, Людвіки Снядецької, образ якої проніс у серці до кінця своїх днів.
Отже, тема Любові ніколи не була відкинутою людством. Ці почуття і нині додають сил українським юнакам у двобої з ворогом. Як у Юліуша колись, так і в Героїв нашого часу, відповідно до обставин на бойових позиціях війни, також відбуваються мінливі перепади в настрої. То романтичні, що піднімають аж до небес, то приземлені ракетами і снарядами, думками гнітючими про життя, котре нібито минає. Гарячі почуття до своїх коханих юнаки проносять крізь запеклі бої до короткочасного перепочинку в окопах, у бліндажах, де народжуються і їхні думки, подібні віршам Словацького про велику Любов – про потаємне та Вічне…
Юліуш СЛОВАЦЬКИЙ
НОВИЙ РІК
І рік минувся так, як снів щезають чари,
І блиски юності стьмяніли в нім, заснулім;
Коли нас чорні окривають хмари,
Що нам по згаслій лампі, що нам у тім минулім?
Однак з минувшини та мить щаслива блиска,
Вона не пропаде у хвиль нуднім потоці…
Хоча вона ген-ген, а смуток надто близько,
Вітай мене із миттю щастя в збіглім році.
Все пам’ятаю: над струмком, на дереві похилім
Сиділа ти, звела в задумі чорні очі,
І вереск пломенів в тугій косі дівочій,
І запахи квіток несли вітри, як хвилі.
Дивився… Надивлявся… Млів у самозгубі.
І серце моє билося в тяжкім подвійнім колі.
Я голову згубив в отім небеснім шлюбі –
Вітай мене хоч з миттю щастя в моїй долі.
………………………………………………
Вже Новий рік спішить… Відвідай ту місцину,
Де радість я пізнав і смуток, і гірке кохання.
Побачиш чистих вод срібляно тихе колихання.
Побачиш гай стрімких смерек і вересу пахку долину.
Побачиш – що ж, і чуле серце скрушно заридає, –
Що ж! Привітай мене хоча б на гробі у моєму краї,
З життям розстався я, розстався я з терпінням.
Та може… але що ж у голові моїй снується!
Та може прийде дівчина в ту тиху самотину.
Натхненням приязні хай тільки то зоветься –
За нею припильнуй в ту золоту хвилину:
Та може при гробку зупинить кроки милі,
Та, може, навіть і сльоза у юнім оці заясніє…
Ах! Отоді вітай мене, вітай хоч на могилі
Їх здійсненням моїх бажань, що вищі за надії.
26 грудня 1826 р.