Людмила ОХОЦЬКА

5 травня 2021 року в музеї Юліуша Словацького відбулася презентація поетичної збірки Ірини Котлярської – колишньої кременчанки, котра живе і працює у Кракові. У цьому польському місті-осередку культури молода поетка, юрист за освітою, адмініструє програму з Інтелектуальної власності (Intellectual Property and new Technologies), організовану при Кафедрі Права Інтелектуальної Власності у Ягеллонському Університеті у співпраці зі Світовою Організацією Інтелектуальної Власності і Патентним Відомством Польщі.

Писати вірші Ірина почала ще дитиною. Як сама згадує: «Народилася серед жовтня у чудовому міжгірному містечку Кременець. Народилася – і відразу закохалася: у життя, у гори, в музику і в осінь. Саме там зустріла неймовірно цікавих, глибоких і люблячих людей. І, мабуть, там навчилася трохи впертості… […] 

Люблю дивитися на сонце через золоте осіннє листя. Люблю гори, особливо – видряпуватися на них. Коли щось видається страшним – замружую очі і все одно роблю. Переконана, що добро завжди повертається. А коли раптом трапляється якась халепа чи щастя, завжди з'являться слова, які не можна не заримувати. І так народжуються вірші». А вірші в Ірини, як і сама поетка, - неймовірні. Це поезія тонкої співучої душі і водночас крутих поворотів, трепетна, але й смілива. Змушує замислитись, зупинившись, на мить відриваючись від бурхливого круговороту буденності. Це поезія, яка покликана «наповнювати» - змістом і світлом, незвичністю та таємницею… А ще – музикою, адже кожен вірш Ірини мелодійно довершений.

Збірка «Спасибі за джаз» була видана у Києві в 2020 році, у видавництві «Гамазин». Перша її презентація відбулася у Кракові на початку 2021. Збірка промовляє до нас двома мовами – українською і польською. Передмова написана Романом Колядою – відомим українським журналістом, поетом, піаністом та дияконом.

В музеї Юліуша Словацького презентація книги зібрала молодих кременецьких поетів, журналістів, викладачів – людей рідних і близьких, яким Ірина Котлярська-Фесюк дякувала за підтримку, пам'ять, допомогу у становленні як поетки та яскравої особистості. Зустріч із віршованим словом тривала майже три години, проте, на диво, не була втомливою. Зігріті особливою атмосферою, заслухані у диво-поезію, усі гості презентації, висловлюючи побажання молодій талановитій поетці, зійшлися на одному – намріяти Ірині успіхів, достойних Нобелівської премії – і нехай – мрії збуваються!!!!!

P.S. Відео презентації буде представлено на музейних ресурсах дещо пізніше.

НЕВАГОМІСТЬ

Невагомість, колись непромовлена,

Утікає з долонь поміж пальцями.

Я дієзи тамую бемолями,

І по клавішах тиха пальпація…

Між снігами-асфальтами губиться

Ця зима перелітними птахами…

Чорно-біло за вікнами грудниться,

Чорно-біло блукаємо шахами…

Наші мати бояться завершення,

Наші шахи давно перепрошено.

Як піти тепер? Білими? Першими?

Тільки тиша дрижить насторожено…

КРИЧАТИ

Кричати. Так тихо. Щоб тільки очі.

Мовчати. Так голосно. Аж до зриву.

І полумям серце. Свідомість – прочерк.

І знаю – не можна, а так правдиво…

Боліти. Отак. Щось не те. Зламалась.

Спішу, відстаю – як старий годинник.

І мало тебе, і мене замало.

І знаю – вина, і хіба я винна?

Чекати. А ти. Наче дим цигарок.

Так терпко. Гірчить… І дурна залежність.

Безсоння. Вода по краплині з крану.

Знаю – не варто…. Я обережно…

Забути. Бо час. Бо мине. Бо лікар.

Хоч жодна майстерня не змінить душу.

Мені головне при тобі вціліти.

І знаю – так треба. Тобі – байдуже…

НЕ ВМІЮ ЖИТИ «НАПІВ»

Не вмію жити «напів»,

Тримати серце в руках.

В кохання очі сліпі…

І сенс зовсім не в роках.

Сховати душу в кулак –

Щоб залишилось земне?

І тільки пам'ять, мов рак,

Пухлинно давить мене.

Той чад весняних думок

І березневих гвоздик…

До тебе – безвість і крок,

І далі безвість, і … зник…

Я вже для тебе ніхто

У лабіринті образ.

Лише накину пальто

Прощально кинутих фраз.

Та не шкодую ні дня –

Глухий, не чуєш мій спів…

Хай в мене тонша броня –

Не вмію жити «напів»…

               Ірина Котлярська-Фесюк