Наталя ПЕРЕСКОКОВА
Зустріч, що відбулася в музеї із Софією Буняк (родом із села Грибова колишнього Кременецького повіту, нині Ланівецького району), стала однією з тих, про яку говорять: незабутня. І це насправді так.
Перед нами відкрилося життя людини, сповнене великого драматизму. Середня школа в Ланівцях (1949), перший курс історико-філологічного факультету Львівського педагогічного інституту, переслідування органами КДБ і... арешт та ув'язнення,
жахіття в сибірських таборах. Софію звинуватили в націоналізмі. Через кілька років заслання повернулася додому, одружилася з москвичем – товаришем по засланні. Відтоді проживає в Москві. Тут разом з іншими українцями заснувала українську громадську організацію «Славутич», що об'єднала творчість багатьох поетів-співвітчизників у Москві, по сьогоднішній день веде активну просвітницьку та громадську діяльність. Кожного року приїжджає на Батьківщину, в Ланівці, де у 90-тих роках, брала активну участь у відвоюванні незалежності України. В Ланівцях вийшли її перші книжки «Чаєчка» та «Світло погаслої зірки». В в альманасі «Тернопільщина» надрукували добірку її віршів. У Києві в 2000 році, у видавництві «Криниця», вийщла у світ повість «Одіссея Ольги Горошко», у 2001 році – збірка поезій
«Зірки на долонях». Поетеса нагороджена медаллю «10 років Незалежності України» та іменним годинником від президента Леоніда Кучми. Нині Софія Буняк – член спілок письменників Росії та України.
Софія БУНЯК
РІДНА ЗЕМЛЯ
Пp style=span style=span style=, times;, times;font-family: ожовкле листя – біля віконця,
Летять листочки – маленькі сонця.
Вкривають землю і зогрівають,
І тихо-тихо її благають:
- Наша матусе, прийми, прийми нас,
Бо вітер гонить кудись повсяк час,
А ми – з тобою, ми – твої діти,
Наша єдина, у тобі – сила.
Ти не жени нас, землице мила,
Без тебе , земле, не жить, не бути,
Згинем під снігом десь на розпутті…
І тихо-тихо земля сказала:
- О, я так довго на вас чекала!
Тепер ми разом, ми не загинем,
Страшні морози лиш на чужині...
ПОЕЗІЯ
У мертвої вже матері благав…
Я не пишу, я – виливаю душу:
Тривоги, роздуми, печалі – на папір!
Не можу не писати, хочу! Мушу!
А відпочину потім, коло зір.
Якби ж від себе – і десь на край світу,
Де крім блакиті неба – ні душі…
Згубитись в маках і радіти літу,
Забути геть про осені дощі,
Про зиму, що вже шаблю з льоду точить,
Про снігопад, холодний, наче ртуть,
Не страшно вже. Ніщо не заморочить
Поету голову, не втисне в серце лють.
Нехай стою до вівтаря далеко,
Та все ж тягну туди ятріючі долоні,
Прийде весна, і принесе лелека
Нову зорю, що в небі не схолоне –
Стече рядками в зошиті простому,
Його сторінки розгорне хтось – і заплаче…
Тоді відроджусь я і повернусь додому –
Моя поезія когось зігріє, значить…
ПРОТЯГ
Чорні хмари. Білий дзвін.
Запада відлуння в душу.
Терпне гордість, бо з колін
Все поклони бити мушу.
Випадаю з колії,
Та чекаю, все ж, блакиті.
Підіймають на крилі
Снігом вкриті щастя миті.
Непідвладні почуття.
Диким терном нерви скуті.
Клубком сірим співчуття
Задрімало на покуті.
Кисень новий набираю –
Треба виплигнути з шкіри.
Та чи вдасться, я не знаю,
Затулити протяг, діри…